Учені, які вивчали перші випад¬ки захворювання на СНІД, дійшли висновку, що основна його особ¬ливість — переважне ураження системи імунітету, що виявляється в цілковитій беззахисності організму хворого перед порівня¬но нешкідливими мікроорганізмами, а також злоякісними пухлинами
.
СНІД — це набутий імунодефіцит, що відрізняється од інших наявністю визначеного комплексу властивостей і специфічного збудника.
На відміну од більшості захворювань, СНІД не характеризується набором загальних для всіх пацієнтів симптомів. Він є результатом ушкодження імунної системи: набута недостатність її функціонування дає змогу розвиватися певним опортуністичним інфекціям та пухлинам. їх називають опор¬туністичними, тому що вони ви¬кликані організмами, які, як правило, не є патогенними, утім, вик-ликають захворювання в людини з ослабленою імунною системою.
У багатьох мікроор¬ганізмів у процесі еволюції виробилась особлива структура і властивості, що дають їм можливість прижитись і розмножуватися лише у певних органах і клітинах людини. Таких специфічних умов існування потребує і вірус, що викликає СНІД. Він розмножується лише у певних імунних клітинах крові: Т-лімфоцитах — хелперах і моноцитах. Цей вірус належить до родини ретровірусів, єдиних у світі живих істот, здатних безпосередньо синтезувати ДНК із РНК. Цей процес одержав назву зворотної транскрипції. На матриці вірусної РНК, що проникла в живу клітину, формується молекула ДНК, названа ДНК-транскриптом, чи провірусом, що вже може вбудо¬вуватися в молекулу клітинної ДНК.
Генетичний апарат ВІЛ має низку додаткових генів, відсутніх в інших ретровірусах, і тому швидкість його транскрипції в тисячу разів вища, ніж у генів інших вірусів, що значно пояснює дивовижну швидкість розмноження ВІЛ.
Передача ВІЛ
ВІЛ міститься у крові , спермі й вагінальних виділеннях інфікованих людей. Передаватися вірус може лише у разі потрапляння цих рідин в організми інших людей. Застосовуючи складні лабораторні технології, можна виділити вірус з інших біологічних рідин інфікованих людей, зі слини, приміром. Але рівень вірусу в цих виділеннях дуже низький, щоб бути заразним.
• Контакт крові з кров'ю. Це відбувається, як правило, при ін'єкціях, коли використовують уже використаний інструмен¬тарій. Ще нещодавно, коли не проводилось обов'язкове тесту¬вання донорської крові, це відбувалося під час переливання крові або через продукти з інфікованої крові. Дуже рідко передача ВІЛ можлива у випадках професійних травм працівників охорони здоров'я, приміром унаслідок уколу інфікованою голкою. На щастя, дослідження свідчать, що менше 1% людей, які випадко¬во ушкодили шкіру зараженою ВІЛ голкою, інфікувалися.
• Вертикальна передача від матері до дитини під час вагіт¬ності, при пологах та під час годування (через молоко матері). Середній ризик передачі під час вагітності коливається в межах 25—30%, але може бути й вищим, коли в матері більш високе вірусне навантаження або розвинувся СНІД. Годування грудь¬ми несе ризик передачі, і його варто уникати.
Розвиток інфекції в організмі людини
Більшість людей, що інфікуються ВІЛ, упродовж певного часу не відчувають, що вони інфіковані. У цей період у них можуть бути нетривалі нездужання у вигляді болю в горлі чи лихоманки, висипання, проносу, але бувають і серйозніші фор¬ми. Цей період не має зовнішніх ознак і може тривати іноді багато місяців і навіть років.
У деяких випадках у безсимптомний період у людини збільшуються лімфатичні вузли, але звертаємо вашу увагу на те, що будь-яке збільшення лімфатичних вузлів зовсім не є ознакою інфікування, тому що лімфатичні вузли можуть збільшуватися при багатьох захворюваннях.
Статистичні дослідження серед людей, що живуть із ВІЛ, засвідчили, що чим більше проходить часу, тим більша
вірогідність того, що імунна сис¬тема буде дужче вражена і в біль¬шості інфікова¬них розвинуться інфекційні зах¬ворювання або пухлини. Ця статистика відображає лише загальні тен¬денції: кожна людина має ін¬дивідуальну реакцію організму на ВІЛ, яка мо¬же або призвести до клінічних виявів захворювання, або ні.
